Гэтая невялікая падборка перакладаў маіх вершаў на ўкраінскую мову няхай будзе сімвалічным знакам удзячнасці маім дарагім сябрам з Украіны, якім няпроста зараз даводзіцца там, дома. У падборцы — розныя аўтары перакладу, сівыя і маладзенькія, розныя творы, славутыя і малавядомыя, розныя часы майго дзіўнага жыцця…
***
Не вертається постріл і слово…
А жінки, що кохалися з нами,
Упаковані, сладені в схови
Під печаткою літ і знетями.
Там для кожної власна поліця,
Свій сувій пережитого раю…
А тобі ж часом, люба, не спиться,
Ті сваволиш, і я відчуваю,
Як ти світло згасивши зарані,
Викликаєш в сліпому хотінні
Сонця шал, щоб на серця екрані
Відживляти запилені тіні.
Тільки я не здаюся без бою,
Ситуацію миттю рятую:
Я хапаю тебе, ніби долю,
И милую, і ніжно цитую…
Переклав з білоруської Валерій Стрілко
***
Не лячно якось ляпнутись мені
З вишин мого нагального польоту,
Спалити душу об зірок вогні,
Щоб на землі затим сконати впотай.
Та не мені безбоязним орлом
Угору мчати з волі хисту й праці
І десь у висі, втративши підйом
Від небо ждати слави і овацій.
Летіти б ладен я, та кров не та,
За спиною не крила – горб покори,
Що в снах лишень у небо підліта
І там, буває, зачіпає зорі.
Переклав з білоруської Валерій Стрілко
***
Не єдина ти носиш тавро
„Непоправна втрата”.
У життєвих нетрях
Багато губилось близьких.
Та єдина, повір, перед ким
Буду я вибачатись,
Що згубив, не вберіг,
Досьогодні знайти не зміг.
Можеш довго дивитись в стіну,
І вікна не побачиш.
Можеш битись в вікно
І вважати його стіною,
Можеш просто не жити,
Чи над втратами князювати,
Але хто в тім князівстві
Захоче назватись княжною?
Понад смерть я ненавиджу
Виключну логіку смерті.
Втрата – ніби малесенька смерть,
Водночас – абсолют.
І та пляма, яку від душі не відмити,
Не стерти,
І намарне здирати,
Бо сутністю робиться бруд.
Як сукупність зів’ялих молекул
Твоє існування,
Щось можливе лише за межею,
За дійсним часом,
Але я відшукаю тебе —
Хай у день останній,
Преостанній – щоб знову з тобою
Подихати разом.
Я знайду тебе там,
Де до болю стерильно і біло,
Де нема перед ким
Ні лукавити, ні хитрити,
Назовуть наші хмари
Князівством двох божевільних,
Де нікого крім нас –
Тільки ми, і боги, і вітер…
Перeклалa Ярына Чарняк
***
Опадає сизе павутиння
На крислате гілля, на дроти,
Відгоріло в’яле бадилиння,
Здвиження. Надходять холоди.
Від незрозумілої тривоги
Метушиться темний дикий бір,
Змії вже збираються в дорогу
До таємних схованок і нір.
В нетрі злі, туманні і холодні,
По кущах, крізь зарості безлюдні
Поведе їх золотокоронний
Цар Зміїний – поводир премудрий.
Де вночі кричать безмовні сови,
Де долини, де глухі луги,
Я знайду тебе обов’язково –
Лиш розірву страху ланцюги!
Боже мій! Я сам себе не чую!
Я вже дихати боюся, Пане!
Раптом Цар корону золотую
Скине і в гущавині розтане?!
Скільки літ шукаю я невтомно,
Ніби в спеку, в посуху – води.
Де знайти мені Царя корону?
І Зміїну мудрість де знайти?
Перeклалa Ярына Чарняк
Бути чи не бути!
За стіною – поле,
Чорне, опустіле.
А за полем – прірва
Стогне в чагарях.
Там полює пугач
Над болотом цвілим,
Крилами старими
Роздимає жах.
В опівнічній мряці
Страх згинає плечі,
І стирає межі
Між добром і злом.
Ні доріг, ні броду
На той бік пустельний,
Де промінчик б’ється
Із тривожним сном.
І лоза шепоче
На зловісній кручі:
„Краще жити тихо
До стіни прикутим!..”
Але вабить прірва –
Крок роблю рішуче:
„О, пробачте, стіни!
Бути чи не бути!”
Перeклалa Ярына Чарняк
***
Позривані з неба рожі,
Віднайдені в полі зорі
І ледь божевільне сонце
Ніби дар, покладу під ноги.
Розірвуться сталеві „не можна”,
І зімкнуться тремтливі пальці,
І ледь божевільне сонце
Спалить дрантя моєї тривоги.
На початку бракує слова,
Згодом слова стає забагато,
І ледь божевільному сонцю
Не пізнати глибінь німоти,
Ти така, Боже мій, незбутність –
Твоя згода квітково-зоряна,
І ледь божевільне сонце,
Коли десь є і я і ти…
Перeклалa Ярына Чарняк
***
У сірому місті
Квадратно-кубічному
Уздовж паралельному
Наскрізь симетричному
Де сонце скупе
З-за будівель звисає
Де промені-списи
Туман пробивають
Де комини небо
Поранили димом,
Де пахне мазутом,
Іржею, бензином,
Крізь товщу асфальту,
Крізь панцир бетонний
Проклюнувся пагін
Зелений…
І кволий…
Перeклалa Ярына Чарняк
***
Над стрiхами хат завiрюха гуде,
Нi пiвня, нi брехнi не чутно нiде,
Околиця в темрявi нишкне.
Трiщать у мороза на гострих зубах
Клоды холоднi в промерзлих стiнах,
Та снiг пiд ногами все скрипне.
А вiкна яскравим та матовим склом
Так дражнять i ваблять вечiрнiм теплом,
Як наче запрошують в хату.
По хатах пливе мiцно дух вiд кутi,
Такий, що кортить просто взять i зайти,
Аж ноги спиняються надто.
Знайомий з дитинства цей шлях в рiдний дiм,
Засипаний зовсiм снiгами, зовсiм,
I я разом з Гердою, Каем
Тим шляхом заснiженим швидче пiду,
Туди де в заметах напевнее знайду
Той дiм, де на мене чекають.
Параклад Анатоля Сысы
***
Іншим разом, здається, тебе не було.
Бо коли вже за тридцять – дива безголосі…
Тільки зрадники-руки відчують тепло,
Лиш вустам пригадаються знов твої косі.
Недоречно сотати клубоччя сумне
Почуттів, що сьогодні байдужі і кволі…
Іншим разом мій розум тебе не збагне,
Ти тоді мені платиш самотою та болем.
Пераклад Станіслава Рэп’яха.
***
Летить сузір’я Водолія
По ожеледиці небес
У ліс, що замела завія,
На шлях, засніжений увесь.
Тріщать простуджені ялини,
Блищать зірки з-під хмарок-вій.
Проте, добродію, чим винен
Перед тобою Водолій?
Не втямить він, що у цей вечір
Тут, на промерзлій вщент землі,
Ти мовчки стежиш біля печі
За переблисками в золі.
Пераклад Станіслава Рэп’яха.